Суд втомився шукати обтічних слів та назвав речі своїми іменами )

 

Справа №607/2501/21

Протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 44-3 КУпАП, тобто порушення правил карантину людей. Кілька протоколів складених на одну особу.

Порушення полягало у роботі закладу громадського харчування в період карантину, коли робота таких закладів була обмежена.

З огляду на вкрай некоректне законодавче регулювання законодавче регулювання питань карантину, яке по суті втратило будь-яку подобу нормативного акту та перетворилося на відверту та хамську наругу над законом та здоровим глуздом, суд змушений був навести доволі широке та світоглядне обґрунтування свого рішення.

Трохи цитат:

Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Заслуговує на увагу окрема думка до означеного рішення КСУ, судді Сліденка І.Д., змістом якої останній зазначив наступне

«…З огляду на це слід зауважити, що є речі, важливіші за ефемерну державу і страшніші за смертельну епідемію. Такого роду речі відносять до архетипів цивілізації. В європейській цивілізації до таких речей, безумовно, слід віднести природні права людини. Категорією, яка інтегративно пов`язана з правами людини і визначає основу громадянського суспільства, є його ментальне здоров`я. Терор, як спосіб управління, є тим інструментом, який дозволяє нівелювати цей чинник і перетворити громадянське суспільство, людей на безумний, заляканий натовп. Кінцева мета такого способу управління очевидна - натовпом завжди легше і простіше керувати .

Диктатура страху є антитезою до диктатури (панування) права. І ряд заходів, що застосовувались урядом, є яскравим свідченням цієї максими.

Одним з наслідків такої диктатури є театр абсурду в перемішку з макабричними танцями, коли так званий карантин то послаблюється, то посилюється залежно від хронічного настрою уряду, оскільки більш-менш раціональних обґрунтувань для таких його дій немає. І єдиний наслідок такого підходу - тотальна недовіра до дій держави з боку населення та ігнорування з боку публічної влади територіальних громад вимог центральної влади. Це не що інше, як черговий крок до розпаду держави як унітарної одиниці, і цілком можливо, що в цілому.

Слід також розуміти, що якщо уряд залежно від своїх примх, забаганок, уподобань чи специфічного розуміння ситуації в державі будь-коли може зупинити дію конституційних прав і свобод, то в такому випадку йдеться не про функціонування інституту прав і свобод в сутнісному їх розумінні, а про банальні адміністративні дозволи. І в цьому сенсі Україна з її специфічним карантином 2020 року мало чим відрізняється від "нікалаєвской Рассіі" 1840 року, де було заборонено все, або СССР 1980 року, де звичайна подорож за кордон потребувала спеціального дозволу від держави, практично недоступного для більшості населення.

Ще один вимір диктатури так званого "карантину" виявився в порушенні фундаментальних засад рівності в праві, що набуло образу сумної пародії - друзям все, ворогам (в даному випадку народу України) - закон. І карикатурність ситуації полягає в тому, що це навіть не закон, а звичайна урядова інструкція.»

Вочевидь заборона приймання відвідувачів суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері громадського харчування (барів, ресторанів, кафе тощо) в період з 00 годин 00 хвилин 8 січня 2021 р. до 00 годин 00 хвилин 25 січня 2021 р. на території України, є обмеженням конституційного права на свободу підприємницької діяльності та права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає, й встановлення такої заборони підзаконним актом (постановою КМУ), прямо суперечить Конституції України.

Конституція України має найвищу юридичну силу; норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8) й в разі суперечності норм права, застосуванню підлягають приписи Основного Закону.

Обов'язок суду щодо забезпечення презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд, які передбачені ст. 62 Конституції України, поєднуються з такими ж положеннями ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції».

Вході розгляду справи не встановлено, що в діях особи наявний склад адміністративного правопорушення,передбачений ч. 1 ст. 44-3 КУпАП, а тому справу щодо нього слід закрити за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Справа №296/9104/20. 

Королівський районний суд Житомира закрив справу за ст. 44-3 КУпАП через відсутність складу правопорушення, оскільки карантин впроваджений з порушенням Конституції України.